Кремнієва долина Китаю. Як програмісту живеться у Шеньчжені

Мене звуть Нік Турунов, після закінчення КПІ (а це було у 2002-му, ще до зародження українського аутсорсу в його теперішньому стані) я влаштувався комп'ютерній ютерним майстром на всі руки. Згодом відкрив для себе журналістику і певний час працював редактором на DOU, аж поки доля не привела мене в EPAM. Там я вирішив повернутися до свого початкового фаху і підівчився на програміста, який відповідає сучасним вимогам. П'ять років тому я переїхав до нещодавно відкритого (на той час) офісу компанії в місті Шеньчжень, що сусідить із Гонконгом. У статті розповім, що спонукало мене змінювати фахі та як мені наразі живеться у Китаї.

Про шлях із IT до журналістики і назад

У 2004 році я закінчив факультет прикладної математики в КПІ. Тепер мені здається, що то був переламний годину. Умовно: моє покоління відгрібало ще старі технології й підходи, моя освіта була радше академічною, хоча вже наступні випуски більше заточували на прикладні речі. Ринок праці програмістів вже почав формуватися, але був ще досить сірим, тож після випуску всі мої одногрупники розбрелися хто куди. Уся IT-аутсорс тусовка в Україні або ж перебувала в зародковому стані, або ж просто пройшла повз мене. Я ж спочатку для старту «крутив компи», потім влаштувався енікейщиком на всі руки: збери-пофарбуй-зроби сайт/макет-проклади сітку.

Аж одного дня мені до рук потрапив журнал CHIP — ще раніше читав його студентом. Гортаючи свіжий випуск, знайшов декілька знайомих прізвищ — хлопців з факультету, всього на рік-два молодших за мене. Зацікавився, сконтактував. «Приходь до нас», — сказали. Запропонували для початку виконати тестове завдання. Оскільки в мене з листом завжди складалося добре, впорався. Запропонували перекваліфікуватися з айтішника у журналісти. Я пристав на цю пропозицію і наступні кілька років писав про світ гаджетів та інші прикладні речі, змінив декілька видань і взагалі радше мріяв про журналістику, власне видання про гітарі тощо. Та криза 2009 року виявила, наскільки зарплата журналіста залежить від рекламодавців, і в мене з'єднання явилися перші сумніви...

2009 року я став фрілансером, знову ж «на всі руки»: пишучи статті, наваяв декілька книжок про софт для маків, потроху колупався у веб-дизайні та програмуванні, допомагав товаришеві робити лендінгем для гітарних брендів, а у вільний час грав у групах. Крім того, тодішній редактор DOU Андрій Дегелер, мій хороший знайомий, підкидав різні завдання: писати статті, брати інтерв'ю, що я залюбки і робив. Був я таким собі штатно-нештатним працівником, щотижня в мене виходила стаття. Альо чім більше по роботі мені доводилося мати справу зі світом справжнього, «дорослого» IT, тім частіше я починав замислюватися, чи не податися знову в програмування.

Тоді якраз декілька наших аутсорсерів запустили програми навчання для джунів. На одній з конференцій я проходив повз стенд EPAM, зачепився за знайомих, забалакався, і мені запропонували податися на такі курси з Java при КПІ. Я сказав собі — чом би й ні? Було цікаво: щось ще пам'ять запам'ятав, щось дізнався заново, щось схоплював на льоту. Загалом я не знав багатьох сучасних (тоді) промов, курси висвітлили прогалини у моїй освіті. Відтак потрапив до лабораторії в EPAM... а там мені запропонували піти штатним журналістом до медіавідділу. Це краще, ніж ти java-джуном, подумавши я і погодився.

Півтора року працював там на посаді медіаменеджера, займаючись, власне, тім що звик робити. Альо колупати код мені було цікавіше, тож я відвідував різні технічні конференції, мітапи, яких було багато в компанії, просто спілкувався з хлопцями за кавою на технічні теми. Підучив JS, Angular, почав робити сайтики для наших внутрішніх конференцій, набирався знань, щоб знову змінити фах.

Одразу за мостом починається Гонконг. Від кордону до центру — десь 40-50 хвилин автобусом. Багато хто їздить на роботу у Гонконг (або навпаки) кожного ранку

Про переїзд до Китаю й адаптацію

Тоді пара моїх близьких знайомих вже чотири роки перебувала у Китаї, у місті Шеньчжень — одному з найбільших портів у країні, на кордоні з Гонконгом. Якось запросили до себе на Новий рік, я приїхав, відвідав заодно Гонконг, погулявши — мені дуже сподобалося. На той час ще не доріг розмов про офіс EPAM у Китаї, альо в явились в місті у 2014-го його відкрили. Я потирав ручки: рідні місця, все знаю. Товариш із Києва поїхав туди «освоювати цілину», а потім запропонував їхати і мені. То була нагода знову переметнутися в програмісти. Пройшов технічне інтерв'ю на позицію Software Engineer по скайпу та у вересні 2014-го отримав офер. Я не був ані до чого фізично, емоційно, матеріально прив'язана язаний, та й люблю подорожувати, змінювати обстановку, тож не вагався ані хвилини. Відколи з січня 2015 року я тут, ще жодного разу не пошкодував про це.

Процес отримання документів в Україні був досить муторним. Компанія офіційно релокувала, тож моя присутність була потрібна лише тоді, коли без неї не обійтися: при поданні документів на візу в посольстві та в лікарні при отриманні довідки. Останнє виснажило найбільше. Медичну довідку для виїзду за кордон можна було отримати в єдиному місці: в Олександрівській клінічній лікарні (центральній міській лікарні Києва). То був справжній квест: приходиш, тобі дають обхідний лист, і з ним треба бігати із будівлі до будівлі, із кабінету до кабінету, потім зробити кілька обов'язкових процедур (аналіз на СНІД, який роблять у лабораторії на іншому кінці Києва; флюорографію тощо). На все це знадобилося 2-3 тижню, дуже повільно все рухалося.

Приїхав до Китаю. Там для отримання робочої візи теж потрібна місцева медична довідка. Мене привели до лікарні, майже за руку провели усіма потрібними кабінетами, здав кров на аналіз за п'ять хвилин. На все знадобилося дві години (включно з дорогою до офісу і назад). Що, так можна було?

Я завжди вважав себе людиною без особливих культурних прив'язана зв'язок, і в Китаї це підтвердилося: ані до чого не довелося звикати. Перший рік-півтора ходів вулицями у захваті із роззявленим ротом. Мене вражало все: чудове сучасне місто з неймовірною архітектурою, зручна інфраструктура з мостами і транспортними розв'язків обов'язками, до Гонконгу їхати годину, повсюди зелень, парки, набережна на 20 кілометрів вздовж затоки, абсолютна безпека і повний дзен.

Перші місяці я трохи страждав без знання китайської. Хоча з мовами в мене завжди все було гаразд: в анамнезі травня, крім досить прокачаної англійської, іспанську зі школи, курси німецької і японську, якою я завжди захоплювався і намагався вчити самотужки. Порівняно легко і швидко мені зайшла й китайська, причому я її навіть не вчив спеціально, а опановував у процесі. Слухав, аналізував, вникав у суть граматичних конструкцій. Якось досить легко навчився імітувати звуки. Ходів на чайний ринок пити чайок та практикуватися з місцевими. Я не можу сказати, що знаю китайську добре, але достатня для вирішення більшості побутових ситуацій та якихось смолтоків. Втім, кожна потреба щось зробити змушує мене поповнювати словниковий запас. Це ніби вчитися плавати, коли опинився на глибині.

Багато знайомих експатів не знає китайською ані слова. З англійською тут можна вижити. Не всюди ідеально розмовлятимуть, но порозумітися можна, смартфони з вічатом та онлайн-перекладачем мають усі. Кожну вивіску дубльовано, так само з навігацією у метро, на вулицях.

Набережна уздовж Shenzhen Bay простяглася на двадцять з гаком кілометрів, пішохідні та велосипедні зони плавно переходять в парки. Через затоку, буквально за півтора кілометра — Гонконг

Житло

Компанія забезпечувала перший місяць сплаченого перебування в service apartment — така собі кімната готельного типу, маленька, затишна, 15 хвилин автобусом до роботи у межах району, де розташовано офіс. Крім цього, оплачувала переліт та надавала підйомні гроші.

Загалом знайті квартиру тут зовсім не проблема, навіть неподалік від роботи. Звісно, якщо нема особливих примх, бо трапляються різні помешкання, більш і менш зручні. Моя оселя розташована в районі Шекоу, де багато експатів. Пішов до агента (серед них багато англомовних), вони показали варіанти за заданими параметрами, за день я уклав контракт. У моїх друзів та знайомих все теж відбувалося досить просто. Не пригадую, щоб хтось шукав помешкання довше тижня. Відтоді я переїжджав чотири рази, причому тричі в межах одного будинку — або контракт закінчувався, або у власника щось траплялося, забирав маму до Шеньчженю тощо.

Ціна дуже залежить від району. Шекоу досить недешевий, але зручний для мене. В середньому нормальна однушка тут коштуватиме 5000-6000 юанів, або ж 600-700 доларів. Десь подалі на периферії за ці гроші можна зняти і ніфігові хороми в 100 квадратів. Це дешево порівняно з Гонконгом, де дикі ціни на нерухомість, а хатинки досить малі.

Проте щоб придбати тут житло, треба вирощувати нирки, як шампіньйони. Ціни стартують з 800 тисяч доларів. Не знаю жодного експата, який власноруч заробив би на власне помешкання. Альо для змішаної подружньої парі то не проблема — для громадян створен досить непогані іпотечні умови та є багато програм допомоги від держави.

Кожен із новеньких хмарочосів — свого роду величезний світлодіодний екран, і щовечора будівлі стають «учасниками» світломузичної вистави

IT-ринок і технології

Шеньчжень — це така собі «кремнієва долина» Китаю, але більше спрямована на «залізо». Тут найбільший ринок електроніки, компонентів до неї, мобільних телефонів. Багато стартапів, банківських проектів, сервісів, робототехніки. Один із прикладів, який втілювали мої знайомі програмісти: у більшості гонконгських готелів існує сервіс оренди телефонів для туристів, які не мають місцевого мобільного зв'язку. У телефоні є карта тамтешніх видатних місць, доступ до інтернету, навігація — все, щоб людина могла комфортно пересуватися містом. Так ось, прошивку писали в Шеньчжені. У бізнес-парку, де розташований наш офіс, є представництва DJI, Alibaba, китайський Amazon, Expedia.

Зарплати айтішників тут непогані, абсолютних цифр навести не можу, бо чув різне, до того ж Шеньчжень — досить недешеве місто, але загалом айті тут у фаворі. Місцеві програмісти залюбки йдуть до іноземних контор — у них рівень life-work balance значно вищий, у китайських ж його часто не існує: ненормований робочий день, відпустка лише на китайський новий рік. У країні багато технічних університетів, які готують фахівців. Але я б не сказав, що айтішники считают собі тут представниками upper middle класу і «ілітою» — така собі скромна гідна професія, але працювати в банку куди престижніше.

У середньому $45K на рік отримує Senior Software Engineer у Шеньчжені згідно з Glassdoor (7000 CNY = 1000 USD)

На нас локальна китайська корпоративна культура майже не впливає, робочий процес нашого офісу не надто відрізняється від аналогічного... та будь-де: все залежить від проекту, але в середньому досить розмірено. Найбільше в команді китайців, відсотків 20-30 приїжджі: індуси, угорці, білорусі, українці, росіяни.

Країна має проблеми з доступом до інтернету, закриті гугл-сервіси, фейсбук. Люди використовують VPN, і жоден з цього приводу не заморочується. Китай, який я бачу, дуже прогресивний і технологічний. Гадаю, якщо у світі запустять телепорт, у Китаї він з'явиться через тиждень, а вже за місяць всі сприйматимуть це як даність. Навіть моя улюблена Японія в цьому плані дещо програє, там населення більш консервативне...

Особливо мені тут подобається рівень прийняття технологій. Я взагалі не тримав готівки у руках років з чотири. Та й то лише тому, що в перший рік мого перебування не звик, що можна по-іншому. Тут неймовірний рівень технологічної інфраструктури, додатків, онлайн-сервісів, додатків для доставки їжі. Мало хто користується навіть картками, 95% покупок здійснюють через Wechat, Alipay — така опція можлива навіть у найменших магазинах. Навіть у бабусі, яка продає лічі на розі, є QR-код. Транспорт можна оплатити декількома способами, у тому числі телефонним додатком. Проїзд у метро й автобусах зональний, альо дуже недорогий — проїхатися на інший кінець міста (дві години на метро) — це максимум 1,5 долари. Таксі (або місцевий аналог Убера — Діді) теж недороге і тому дуже популярні.

На роботу мені зручно діставатися на метро: 5 зупинок + менше десяти хвилин пішки до станції. Коли я лише приїхав, у місті ще траплялися бензинові автобуси, тепер же їх усі замінили на електричні. Практично така ж ситуація з таксі: у перший рік мого життя тут бензинових і електричних було 50 на 50, тепер — 5 на 95. Відчувається, що в Шеньчжені чисте повітря, жодних вихлопів. У місто багато інвестують, Шеньчжень є таким собі майданчиком для тестування. Скажімо, днями тут офіційно запустили 5G.

На одному маршрути ввели навіть self-driving bus — безпілотний міський автобус, в тестовому режимі. Налагоджено сервіс оренди байків, кілька років тому він еволюціонував, позбавившись прив'язки до станцій. Велосипед можна залишити де завгодно і взяти так само: додаток показує найближчий у радіусі кілометра транспорт.

Люди

Традиційна китайська робоча культура для європейця може здатися дикуватою. Якось я зранку йшов на роботу повз ресторан і побачив, як адміністрація закладу вишикувала в шеренгу кухарів і кричала їм щось, вочевидь, мотивуючи так до роботи. Альо тут не поскаржишся, як у Європі, що багато чого зачинено: все працює майже цілодобово. Повертаючись о третій ночі додому, можна купити собі фруктів у крамниці, поїсти у кафе тощо.

Але загалом у поведінці тутешніх не відчувається агресії, нема «побутового мудацтва». Випадок із першого року проживання у Шеньчжені: забилася труба в квартирі, попросивши лендлорда з гарною англійською допомогти. Тієї викликав сантехніка, який англійською — ані слова. Він не розгубився, дістав телефон із перекладачем — знайшли канал комунікації, все було напрочуд адекватно. Мені складно уявити зворотну ситуацію, коли, наприклад, китаєць у якійсь українській провінції викликає додому українського сантехніка...

Китайці досить відкриті, приязні, допитливі, люблять потусити, альо в світові. Вони мобільні, легко переїжджають із місця на місце, в них нема установок на кшталт «тут народився, тут житиму і помру». Шеньчжень є таким собі котлом із приїжджих, тут мало корінного населення. Місто, що вважається технологічним хабом, приваблює на роботу молодь, вона їде сюди заробляти.

Альо що розчарувало саме мене — у китайців досить мало хобі, для дорослих людей небагато тусовок за інтересами. Можуть хіба що якимось спортом займатися. Натомість для дітей багато дозвілля: музичні школи на кожному кроці, художні школи, тхеквондо, балет. Не знаю, хто б з дорослих там цим займався.

Напевно, найбільша розвага китайців — їжа: зібратися великою компанією в ресторані, поїсти, випити, поспівати у караоке. Китайці напрочуд музичні: на вихідних у парку попід кущиками сидітимуть бабусі й дідусі зі скрипками й акордеонної. Хтось грає в карти, хтось займається тайцзіцюань.

Про розвиток міста

Чотири роки тому на цьому місці був пустир, тепер - район хмарочосів

Чотири роки тому на цьому місці був пустир, зараз — район хмарочосівЩе 40 років тому на місці теперішнього міста були рибальські села. На розвиток міста дуже вплинула близькість до Гонконгу — це така собі відповідь Китаю Гонконгу. Коли Шеньчжень почав розвиватися, його проголосили особливою економічною зоною, багато зусиль доклали до розвитку міжнародної торгівлі. У провінції Гуандун, де розташований Шеньчжень, багато промисловості, заводів.

Шеньчжень має свій аеропорт, місто також обслуговує аеропорт Гонконгу, до якого теж досить просто дістатися. Навіть не перетинаючи межі Гонконгу, я можу на поромі припливти додому. Аеропорт у Шеньчжені розташований у межах міста, мені на метро до нього 40 хвилин. Є багато лоукостів по Азії: скажімо, переліт до Таїланду і назад обійдеться в 100 доларів. Натомість дорогі перельоти Китаєм: рейс до Пекіна у середньому коштує 500 доларів. Для порівняння: подорож до Сан-Франциско вартує стільки ж. Якщо ж моніторити сайти і чекати на знижки від авіакомпаній, то завжди знайдеться куди поїхати у відпустку, та навіть злітати на вихідні на Борнео — це цілком нормально. Також у Шеньчжені звели розкішний порт, у ньому є лайнери, які доправлять до В'язання єтнаму, Японії. Я за п'ять років об'єднання їхав майже всі країни регіону (крім Північної Кореї і Брунею, які теж в планах).

Про плани

Я не можу сказати, що Китай є країною моєї мрії, не планую назавжди лишитися тут. Шеньчжень є досить комфортним для життя, і тут дуже багато плюсів, але залишатися, якщо ти не «пустивши коріння», навряд чи захочеться. Тут цікаво, але на деякий час. З того, що я мав нагоду спостерігати — тут не затримуються наші сімейні пари з дітьми, бо навчання досить дорозі та посереднє. Мало звичних розваг: в чотиримільйонному місті нема місцевих філармоній, театрів (альо багато кінотеатрів із фільмами англійською). Це, мабуть, єдине, чого мені тут не вистачає. У Гонконгу, який за кілька кілометрів звідси, з культурним життям краще.

Потихеньку думаю про подальші релокації: дуже подобається Азія, зокрема Корея, Японія, Сінгапур; а може — США, Канада, Нова Зеландія, Австралія, поки не визначився остаточно. А від повертатися не тягне взагалі.

За допомогу в підготовці статті дякую Ярославі Тимощук

Опубліковано: 21/10/19 @ 07:01
Розділ Різне

SEO Блог